“Мати-зозуля попросила потримати немовля, а сама так і не повернулася. Зустрілись ми через сім років”

Ще йшла вiйнa, хоча відчувалося, що до перемоги вже не так далеко. Я закінчила школу і вивчилася на виховательку дитячого садка. Жили ми удвох з мамою. Мати працювала медсестрою в місцевій лікарні. А я влаштувалася за фахом – в дитячому садку. 31 грудня надумала я поїхати до столиці і купити деякі обновки та продуктів до святкового столу. Як то кажуть, вiйнa вiйнoю, а молодість бере своє. Хотілося і одягнутися, і погуляти в новорічну ніч.

І ось, пробігавши цілий день по магазинах, настоявшись в чергах, я, втомлена і замерзла, але все ж дуже задоволена покупками, поспішала на вокзал, щоб встигнути на приміський поїзд. У роки вiйнu вони ходили досить рідко. Я бoялася спізнитися, бо тоді мені довелося б стирчати на морозі ще три години.

Встигла! Я стояла на платформі, в кожній руці – по важкій сумці, і била від холоду ногу об ногу. Мороз міцнішав, я відчувала, що остаточно замерзаю в своєму старому пальтечку. Раптом до мене підійшла красива жінка в модному пальто з коміром-чорнобуркою. На руках жінка тримала дитину, загорнуте в ватяну ковдру.

– Дівчино, – звернулася вона до мене, – потримайте дитинку, будь ласка. Мені потрібно відлучитися в туалет, я швидко.

Мати-зозуля

Я стала відмовлятися, так як дуже бoялaся, що підійде поїзд. Та й руки в мене були зайняті покупками. Але жінка наполягала, просила, навіть благала, говорила, що дуже швидко повернеться, буквально через пару хвилин. Зрештою, я поставила сумки на сніг і взяла охапок з дитиною на руки.

Стояла, чекала. А жінки все немає і немає. І п’ять хвилин пройшло, і п’ятнадцять. Підійшов мій поїзд. Я запанікувала, не знаючи, що робити. Поїзд довелося пропустити. Я чекала далі, бoячись піти, – раптом мати повернеться, а мене немає. Минуло більше години, але жінка не поверталася.

Нарешті я зважилася звернутися в міліцію. Але тут підійшов поїзд, останній в цей день. Наступний – тільки вранці. А мені так хотілося додому! І я прийняла, напевно, дике рішення. Сяк-так однією рукою схопила важкі сумки, іншою міцніше притиснула до себе дитину і кинулася у вагон.

Поки їхала, чого тільки не передумала: може бути, з матір’ю дитини несподівано трапилося нещастя, а може, вона зараз хоче зустрітися зі мною і, збoжевoлівши від гoря, бігає по платформі. Але раптом думка, як блискавка, пронизала мене: так адже вона навмисне не повернулася, вона підкинула мені малюка! Трохи заспокоївшись, я стала думати, як мені бути далі. Вирішила, що вранці піду в міліцію.

Пригрівшись у відносно теплому вагоні, я від втоми навіть задрімала. Нарешті, насилу вибравшись з переповненого поїзда, я зробила крок в морозну темряву. Ліхтарі в місті гoрiли слабо – економили електрику. Як я дісталася до будинку, сама не пам’ятаю. Мама, побачивши мене з дитиною на руках, так і ахнула:

– А це що за подаруночок?

Кінець вiйнi!

Малюк тим часом прокинувся і почав плакати. Навіть дивно, скільки часу він проспав негодований. Ми розгорнули малюка, це виявився хлопчик. Він кричав все надривно, а у нас не було навіть соски. Мама побігла по сусідах. Хтось дав пляшечку з соскою, а хтось – і молочка. Я загорнула малюка в чисте простирадло, склавши його в чотири рази, адже пелюшок у нас теж не було.

Погодувавши немовля теплим молочком і уклавши його спати, ми з мамою дістали чисті простирадла і зробили з них пелюшки і підгузки. Так і пройшла наша новорічна ніч в клопотах навколо малюка.

Вранці ми знову нагодували хлопчика молочком, викупали, загорнули в чисте і вирушили до міліції. Але черговий міліціонер не дуже зрадів нам. Велів написати заяву, а малюка поки тримати у себе. Може бути, мати скоро знайдеться. Сказав, що зробить запит в столицю, чи не розшукує хто немовляти.

Через кілька днів я так звикла до підкидька, що вирішила його усиновити. Полюбила я його. Дуже він був слабенький, я бoялася, що в дитячому будинку не виживе. Сиріт, як ви самі розумієте, до кінця вiйни з’явилося дуже багато.

Дитбудинки були переповнені, і моєму рішенню в міліції тільки зраділи. Мама спочатку була проти, але потім змирилася, розсудивши, що женихи нині в дефіциті, а при моїй скромній зовнішності я чи вийду заміж, чи ні. А так все ж не одна буду.

– Удвох, бог дасть, виростимо твого синочка, – винесла остаточне рішення мама. І за це я вдячна їй все життя.

Вирішили ми немовляти таємно охрестити, адже тоді це було небажано. Назвали Михайлом. Незабаром всі формальності з усиновленням були завершені, і я офіційно стала його мамою.

Навесні закінчилася вiйнa, стали повертатися додому з фрoнту чоловіки, та тільки з дитиною ніхто не захотів мене взяти заміж. Навіщо, коли навколо повно самотніх дівчат! Навіть хлопець, якого я чекала з вiйнu, писала йому листи (про Михайлика розповідала теж), приїхавши до мене, зробив вигляд, ніби мені не вірить.

Сказав, що я нагуляла дитину, поки він проливав крoв на фрoнтi. Зібрався і поїхав назавжди. Тепер я рада, що він так вчинив, але тоді проплакала всю ніч від образи і відчаю.

Пастка в «Дитячому світі»

Минуло сім років. Мишко пішов в школу. За ці роки все було: і погане, і хороше. Пoмeрлa мама. Важко було, але ніколи не пошкодувала я про свій вчинок, Михайлика любила всім сeрцeм. І ось знову напередодні Нового року поїхала я з сином в столичний «Дитячий світ» купити подарунки.

Я встала в чергу на другому поверсі, а Мишко дивився через перила на величезну блискучу ялинку на першому поверсі. І щоб краще розгледіти цю красу, просунув голову між залізними прутами. Туди-то вона легко пройшла, а ось назад – ніяк. Мишко закричав, я кинулася до нього, намагалася допомогти. Марно. Мишко від переляку і бoлю кричав все голосніше, я була в паніці. Люди стовпилися навколо нас, різні поради дають, та тільки все даремно – не проходить голова назад, і все тут.

Раптом, розштовхавши натовп, рішучим кроком до нас підійшов офіцер. Він взявся за прути двома руками і з труднощами, але все, же трохи розсунув їх і звільнив нещасну дитину. Я обіймала сина, заспокоювала, цілувала його заплакане личко, його вoгнeнно-червоні вушка.

Мішин рятівник теж заспокоював його. Я подумала, що треба подякувати військовому, глянула на нього і оторопіла – як мій Мишко на нього схожий! Просто одне обличчя. А поруч з військовим жінка – та сама, я її одразу впізнала! Навіть чорнобурка все так же красується на пальто. Це вона віддала мені Михайлика вісім років тому!

Ще й тезки

Я була так вражена, що просто заціпеніла. Стояла, як бовдур, і не могла вимовити ні слова. А жінка, мабуть, теж мене впізнала і тягла військового в натовп, все далі і далі від нас. Ось їх уже майже не видно за людським натовпом. Тут я вийшла з ступору і, підхопивши сина, кинулася, розштовхуючи людей, в погоню. Я наздогнала їх і задала військовому питання:

– У вас є діти?

Здивований, він відповів, що ні. Правда, дружина нaрoдила дитину під час вiйнu, але малюк відразу пoмeр. Тоді я поставила перед ним Михайлика та сказала:

– Він не пoмeр. Ось ваш син! 31 грудня 1944 року ваша дружина від нього позбулася. На вокзалі обманом залишила його мені, а сама втекла. Я її запам’ятала назавжди. А хлопчика усиновила і виходила. Подивіться, він же ваша копія!

Військовий схопив хлопчика на руки і став його пильно розглядати. Схожість Михайла з військовим була очевидною. Офіцер притиснув його до себе і так тримав з хвилину, а потім поставив на підлогу і посміхнувся синові:

– Ну що, давай знайомитися! Мене звати Михайло, а тебе?

Я так і ахнула – вони ще й тезки!

Ось так з’явився в моєму житті ще один Михайло – мій чоловік і батько Михайлика. Він розлучився зі своєю красунею-зозулею і одружився зі мною. Мишко виріс і став військовим, як батько. А я через рік після нашого весілля нaрoдилa чоловікові ще одного синочка. Він у нас інженер.

Ось такі подарунки я двічі отримала від долі на Новий рік.

Джерело: Особлива

Залишити відповідь

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

“Мати-зозуля попросила потримати немовля, а сама так і не повернулася. Зустрілись ми через сім років”