Позаштатний Герой України

Один із засновників Гельсінської спілки сьогодні живе на 1 600 гривень в місяць.

У списку Героїв України, серед більш ніж 400 осіб, його прізвища не знайдете. Хоча 71-річний Микола Матусевич цю найвищу державну відзнаку мав би отримати одним із перших. Свого часу лише за прагнення захищати права українців він відбув 12 років ув’язнення, пише газета “Експрес“.

У 1976 році він був серед тих 10 вільнодумців, які офіційно заснували Українську Гельсінську групу. Це був перший рух, учасники якого відкрито заявили про захист прав людини в Україні. З усіх активістів, які стояли біля витоків спілки, до сьогодні дожили лише троє. 71 річний Микола Матусевич — один із них.

Не жертва, а боєць

Микола Матусевич живе на окраїні міста Васильків, що за 20 кілометрів від Києва, під лісом, у невеличкій старенькій хатині. Радо відчиняє мені дерев’яну хвіртку. “Заходь до хати, — гостинним тоном запрошує пан Микола. — Зараз будемо каву пити і знайомитись!”

Біля порога його дому зауважую столярний станок, поряд акуратно складені дрова. Ними Микола Іванович палить у цегляній печі, а воду носить з криниці сусіда. На підвіконнях у хаті вишикувалися пластикові скляночки із розсадою. “Це помідори та перець, — гордиться власник. — У травні буду висаджувати. А ще — картоплю, огірки, цибулю. На зиму треба запаси зробити. Адже з моєю пенсією не порозкошуєш. Добре, що ще старшу сестру маю, вона мені дуже допомагає”.

Чоловік отримує 1600 гривень пенсії щомісяця. Почувши про це, не стримую здивування: “У вас же орден “За мужність” є. То чому ж пенсія така мізерна?” “Це вже з надбавкою 23%”, — відповідає дисидент. “Однак ви, як Герой України…”, — намагаюсь уточнити. “О, ні, ні! Я не герой. Декілька років тому щось намагались присвоїти, так воно і заглохло. Тому будемо вважати, що я позаштатний, — сміється чоловік, а тоді вже трохи суворіше додає. — Ти питай усе, що хочеш, тільки давай відразу домовимось не вживати слів “жертва”, “катування” чи “страждання”. Про минуле треба говорити легко. Тим більше жертвою я ніколи не був! Я — борець за щастя свого народу”.

Микола Іванович робить ковток кави. “Добре, що ти приїхала, — насолоджується напоєм. — Бо в мене лише декілька ложок тієї кави залишилось, усе відкладав до кращого моменту”.

“Ми втомились боятися!”

Народився Микола Іванович 1947 року в селі Матюші поблизу Білої Церкви. Батько був агрономом, мати — вчителькою хімії та біології. “Життя помучило моїх рідних за мене, — каже колишній політв’язень. — Особливо маму й сестру. Бували часи, коли люди цурались їх на вулицях, не вітались і відверто засуджували. Мовляв, мати-вчителька виховала сина-націоналіста. Та ми “гордої крові” і все витерпіли”.

“То такий патріотичний дух вам привили вдома?” — запитую.

“Важко сказати. У нашій сім’ї ніхто особливо політикою не цікавився. При цьому батько був абсолютний конформіст. Мої тодішні відчуття до змін — то наче імпульс. А вперше я його відчув у старших класах, — пригадує. — Коли ми переїхали у Васильків, я перейшов у російськомовну школу. Мені там подобалась одна дівчинка. Якось у невеличкій компанії вона сказала, мовляв, “какой этот украинский язык смешной”. Я нічого не відповів, просто різко глянув на неї, розвернувся і пішов геть…”

Згодом Микола Іванович вступив на історичний факультет Київського університету, але там не довчився. На четвертому курсі його відрахували нібито за погане навчання, а насправді — за неприховані симпатії до репресованої інтелігенції.

“Коли у 1970 році у Василькові вбили художницю, відому дисидентку Аллу Горську, я відчув, що у мене є однодумці, що я не один такий, кому не байдужа Україна, хто готовий діяти. Отож у свої 24 роки рішуче сказав собі, що за місяць маю знайти спільників. Як почув про те, що формується Гельсінська група, відверто кажучи, вже й не згадаю. Пригадую, як ми з Мирославом Мариновичем (сьогодні — віце-ректор УКУ, — Авт.) приїхали до поета Миколи Руденка на якусь квартиру біля Конча Заспи. На той момент там уже було вісім людей. Послухали про наміри цих осіб, але про рішення вирішили сказати наступного дня. Ми знали, що за таку діяльність “світитиме” ув’язнення. Та для себе я відразу зрозумів, що буду в спілці.

Основним завданням тоді для мене було відкрито боротися за права свого народу проти “радянської машини”. Припинити боятися! Нехай вони мають 500 тисяч танків, 50 тисяч літаків і мільйонну армію, та ми не боїмося. Ми втомились боятися. Наші батьки, діди, баби боялись, ми — інші….”.

7 років концтаборів та 5 років заслання

З відкритих джерел відомо, що 24 грудня 1976 року у членів УГГ проводили обшуки, у них буцімто знаходили долари, порнографічні листівки, зброю. На знак протесту проти таких дій влади Микола Матусевич разом з іншими побратимами оголосив голодування. Пан Матусевич підписав листа до урядів країн — учасниць Гельсінкської угоди на захист із проханням сприяти звільненню членів спілки.

Члени Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович та Микола Матусевич (фото: istpravda)

А 1977 року Миколу Матусевича разом із Мирославом Мариновичем заарештували, традиційно звинувативши в “антирадянській агітації і пропаганді” та “хуліганстві”. Вирок — максимальний термін за ст. 62 КК УРСР — 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.

“Бідненький мій слідчий, якщо живий, хотів би з ним зустрітись, випить чарку, — каже нині дисидент. — О, навіть прізвище пам’ятаю.. Бе-ре зо-вчук! Нормальною людиною був. І так і сяк хотів мене розговорити. Я ж за весь час дав йому відповідь лише на п’ять запитань: ім’я, по батькові, прізвище, рік і місце народження.

Більше року тримали під слідством. Іноді погоджувався на розмову з ним і часто казав, що, у принципі, ми з ним обоє думаємо однаково, різниця тільки в тому, що я можу сказати те, що думаю, а він — ні. Це була моя психологічна перевага”.

Відбувати покарання 30-літнього Матусевича відправили в табір ВС-389/35 на станції Всехсвятська Чусовського району Пермської області.

Навіть у неволі чоловік залишався собою: підписував листи та звернення про порушення прав в’язнів, брав участь у протестних голодуваннях та страйках. За це дев’ять разів потрапляв у карцер, де загалом — маючи хворе серце і гіпертонію — провів 10 місяців.

“Не люблю розповідати про заслання як жертва, — ще раз наголошує чоловік. — Уяви собі, що це життя в іншому стилі, до якого рано чи пізно звикаєш. Я відчував себе там звичайним робітником-кочегаром. Шматок сухого хліба, тюлька і вода — ось тобі весь раціон.

А найстрашнішим було інше. Везуть нас зі Столипіна до зони, чоловік сорок. Там і гвалтівники, і вбивці, і ми — політв’язні — з ними. Наче кара для нас має бути однакова — за “зраду родіни”. І тут виходимо ми колоною з машин. “Система” каже усім присісти. А якийсь один дурень (це був я) — став і стоїть! До нього з собаками, зі зброєю. А він стоїть, падлюка, непорушно. З кагебістами та собаками ще якось можна боротись, витерпіти. Не проблема. Проблема, що ті сорок чоловік з колони тебе щиро ненавидять! Уже потім, щоб хоч трошки стати на “путь исправления”, присідав скраєчку на зеківську дерев’яну валізку. Не можна прогинатись — це гірше за смерть. Завжди треба триматись, до останку!”

Години розмови із паном Миколою минають швидко.

“Заговорила ти мене, а вже південь, давай обідати!” — каже, озираючись на годинник, чоловік. Микола Іванович береться нарізати зварену підчеревину у цибулевому лушпинні, ставить на стіл березовий сік, хліб, свіжі яйця та зелену цибульку, яка росте прямо біля літнього столика. “Тримай яблуко, це мене пригостили, бо я їх не купую. Дорогі тепер”, — кидає між іншим.

Чоловік сідає на лавку поряд з дерев’яною “бабою” в капелюшку, яку витесав сам, закурює цигарку без фільтра, видихає дим і розповідає далі: “Це, дитино, була страшна система, яка працювала на залякування. Йти проти неї — наче лізти в пащу дикому звірові. То були 12 років ув’язнення, а не показова патріотичність”.

Головне і найважче — залишатися собою

У 1989 році Микола Матусевич повернувся із заслання і далі робив те, за що його переслідувала “система”. “Маю вам сказати, що навіть у середовищі дисидентів тоді почалась конкуренція. Я сказав собі: якщо з ворогами вмію воювати, то з друзями — ні, 100% програю.

Я завжди був різким і відвертим, не вмів підкорятись. Може, тому я тут кури годую, а інші — маєтки зводять. Найважча роль — бути самим собою. А “плакатну поведінку” — вишиваночки, фольклористика напоказ — не люблю цього, гидота то все!”

Через декілька хвилин мовчання чоловік показує недобудовану хату на своєму подвір’ї. Він почав її зводити, коли з неабияким запалом до продовження діяльності повернувся із заслання. Та не добудував. Коштів не вистачило. Закинутий будинок з розбитими вікнами та зігнилими рамами уже п’ятнадцять років так і стоїть.

“Не потягнув далі, — каже пан Микола. — Але, знаєш, я все одно люблю цей будинок, він мені Україну нагадує. Ніби солідна будівля, жити можна, все є, накрита, поштукатурена всередині. А як придившся уважніше, то бачиш, що туди треба ще кругленьку суму вкласти.

“Миколо Івановичу, не шкодуєте, що так все у вашому житті склалось? — запитую.

“Аж ніяк! Скажу тобі більше, нічого б не змінив, і зробив би те саме, можливо, навіть різкіше, — упевнено відповідає чоловік. — Від мене ти ні за що не почуєш слів “мій нещасний бідний народ” і “як у нас погано”. Бо коли ти любиш країну, то за все! Бачиш хиби — змінюй, а не біжи за українські ворота і кричи, як тут зле. Треба гордитись тим, що ти — українець, і не бути рабом. І якщо справді хочете щось змінювати, то немає чого шмарклі розвішувати, слід бути сміливішими, цупкішими! Берешся обстоювати свої права — то роби так до кінця, не втікай! Шанс до змін є завжди, треба тільки не боятись”.

Наша розмова тривала довго. У погляді пана Миколи було стільки світла і стільки сили, що й справді розумієш: його героїзм — це не страждання. На прощання колишній політв’язень пригощає мене горіхами, обіймає та запрошує в гості ще раз. Разом з ним по обидва боки плентаються собаки-приблуди Матильда і Вовчик, гордо помахуючи хвостом. Здається, відчувають, що супроводжують справжнього героя України.

Христина БІЛЯКОВСЬКА

Залишити відповідь

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Позаштатний Герой України