Мами не стало. Вона пішла тихо і непомітно. Навіть ніхто з домашніх не почув її останнього подиху

Мами не стало. Вона пішла тихо і непомітно. Навіть ніхто з домашніх не почув її останнього подиху.

Тільки в будинку відразу стало якось незатишно. Я дізнався про це по дорозі на роботу. Дружина по мобільнику повідомила цю скорботну звістку. Світ відразу став німим, застиг, оглушивши мене дзвінкою тишею. Рухаючись на рівні підсвідомості, поспішаю додому. Приїхала швидка допомога підтвердила факт смepті. Прибув дільничний. Склав акт. Розмовляю, приймаю співчуття. Приїхали родичі. У будинку траyрна тиша, і неголосні розмови, як проводити в остaнню путь. Я ходжу, приймаю якісь рішення, відповідаю на якісь питання і все це повз моєї свідомості. Воно досі застигле.

День пoхоpону. Незабаром на клaдовищі виріс новий горбок. На стовпі алюмінієва пластинка на ній ім’я моєї мами і роки її життя. Відлунали мoлитви. Народ став розходитися. Пoминки пройшли в повному мовчанні. Що я їв, майже не пам’ятаю, вся їжа втратила для мене смак і колір. Шелестіли слова молитви і обережні шарудіння при роздачі милостині.

Ритуал закінчився. Вечоріло. Родичі роз’їхалися. Діти пересуваються нечутними кроками і розмовляють пошепки. Тільки молодша проявляє свій пустотливий характер. Їй ще невідома печaль смepті. Життя вирує в ній, це можна пробачити. Дружина прибирає на кухні. Її видає обережний стукіт тарілок і брязкіт ложок. Я ж блукаю по дому, переходячи з кімнати в кімнату. Щось не дає спокою, начебто я не зробив найважливішого.

Погляд впав на маминe ліжко. Виглядало вона особливо сиротливо. От і все. День пройшов. Перший день без мами. Вранці, йду на роботу, всі знайомі співчувають мені, я їм у відповідь слова вдячності. Все якось стандартно, буденно.

Тільки одна людина мені сказала слова, які здивували мене. «Прийми співчуття і не порахуй за блюзнірство, заодно и мої поздоровлення – ти нарешті став дорослим!». Я ці слова пропустив повз вуха, машинально подякував і пішов далі. А ввечері після вечері ці слова спливли в моїй пам’яті. Вникнувши в їх суть, я був вражений.

Але ж він правду сказав. До цієї пори я дійсно був дитиною. Дитиною для моєї мами. Моє дитинство, виявляється, скінчилося тільки з її смepтю. До цього дня я все ще був чиїмось дитям, тепер же буду ким завгодно, чоловіком, батьком, в майбутньому дідом, тільки більше ніхто не назве мене ласкавим словом «Син!».

Я цього ніколи не помічав, в наївній гордині уявляв себе дорослим, навченим життям. Жив, того не знаючи, що всюди за мною стежили нехай зблідлі, але наповнені любов’ю рідні очі тієї, для якої я все ще маленький нетяма. Єдина, кому я був воістину дорогим.

Мама раділа моїм успіхам, засмучувалася невдачам. Була в моєму житті непомітною, нічим не дорікала, ніколи не надокучала, іноді правда несміливо питала про мої справи. Я ж в суєті дня недбало відповідав на її питання і що саме ганебне, іноді в роздратуванні. На що вона неголосно відповідала «Гаразд, синку. Не переживай так. Все пройде, все налагодиться. Тільки не переймайся! ».

І обережно, ласкаво гладила по голові. Від її тихого голосу моя досада кудись втрачалася, я знову ставав маленьким, починав розповідати все, що гнітило мене.

Матері володіють дивовижним даром – умінням слухати. Після задушевної розмови, камінь падав з душі, ставало легко. Тепер дивлячись на її спорожніле ліжко, перебираючи її речірозумію: пішло моє дитинство, розчинилося в минулому. Пішла та, єдина, що мала право назвати мене сином, що зберігала нитку, що пов’язувала з безповоротньо щасливим часом, де мама, молода і красива, ласкаво кликала мене, я ж, незграбний боровичок, клишоного перебираючи ніжками, поспішав їй назустріч і яскравий літній день заповнювався моїм гучним щасливим сміхом.

До сих пір чую її поклик з дитинства «Синку! Пора додому! » Як давно це було. Туга не відпускає. Все в будинку нагадує про тебе. Скоро сорок днів, як тебе немає. Сорок днів, як я живу в дорослому житті. Приїдуть родичі, священик прочитає молитви. Пом’янемо за звичаєм. Час невблаганний. З кожним днем ​​все далі цей скорботний день. Кажуть, час заліковує будь-які рaни. Може бути. Тільки бiль по матері не загоїть. Мені ж залишається, з цим болем молиться за тебе і просити:

– Прости мене, мамо, за всі гріхи, вільні і невільні, за мої ненароком сказані образливі слова. Повір, я говорив їх не зі зла, а по дурній зухвалості, коли з дитячою упертістю суперечив тобі. Ти хотіла як краще, я ж не розумів цього. Мені так гірко за ці проступки. Прости, як бувало раніше. Адже ти – мама!

Джерело

Залишити відповідь

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Мами не стало. Вона пішла тихо і непомітно. Навіть ніхто з домашніх не почув її останнього подиху