Сьогодні їй виповнилося 70 років, але ні син, ні дочка не приїхали її привітати

Анна Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син ні дочка не приїхали,  не привітали.

Правда сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітали і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Маша яблуком в честь Дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.

Звичайно, всі знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Анну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала  для невістки.

Квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.

Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Анна Петрівна помітила, що вони стали про щось нашіптуватися, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.

І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:

– У притулок мене здаєш, синку ?.

Він почервонів, заметушився і винувато відповів:

– Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.

Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав як справи і не дослухавши до кінця, кудись побіг.

Ось і живе вона тут уже другий рік.

Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Анна Петрівна пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Але найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Анна народилася в селі.Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили бідно, але і не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.

Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький запорожець. Ось на цьому запорожці і потрапив Петро в аварію.

У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Анна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати та одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.

Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз.

Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.

Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.

Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже  на рідного сина гроші потрібніші.Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше  та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.

І ось уже двадцять років вони не спілкуються.

Чоловіка Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно якби можна було все назад повернути, Анна  по- іншому зробила б. Але минулого не повернеш.

Анна повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:

– Мамо!

Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігли дочка підхопила її.

– Нарешті я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.

З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.

– Ти пробач мені, мамо, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.

Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.

Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. Збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені сказав, якщо матері погано, вези її до нас.

Анна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

Джерело

Залишити відповідь

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Сьогодні їй виповнилося 70 років, але ні син, ні дочка не приїхали її привітати