Дочка голосно сварилась, Аж по хаті ішов дзвін. Виявляється тарілку Старенька розбила

Дочка голосно сварилась,
Аж по хаті ішов дзвін.
Зять притих біля віконця.
Сердився, напевно, він.

За столом сиділи внуки.
Їм не зрозуміти,
Що хотіли від бабусі
Її рідні діти.

Ой. лишенько, ось тарілку
Ненароком збила,
Коли кухню прибирала
І посуду мила.

— Вона дорого коштує, –
Сказала їй дочка.
Як будеш себе так вести,
Підеш до синочка.

Там невістка тобі скаже,
Де зимують раки.
І тоді у тебе будуть
Припадків атаки .

Послухала це бабуся.
Голову схилила.
А колись же була дочка
Добра, щира, мила.

Витерла сльозу бабуся.
Звернулась до Бога:
– Зроби, Господи, все так,
Щоб дочки дорога

Була легка, не терниста.
Квітами цвіла.
Доля щастя і достаток
Щоб її дала.

Забери мене до себе.
В світлі небеса.
Де в раю пташки співають.
Тиші є краса .

Що тепер із мене взяти ?
Всім я заважаю.
Дай шкарпетки дов’язати –
Прошу і благаю.

Дочка мерзне дуже в ноги.
Мерзнуть і онуки.
Хочу трохи їх зігріти
До тої розлуки…

Місяць за вікном світив.
Кожний думав за своє.
Ніхто в домі не цінив
Що бабуся є.

Помолилася бабуся.
Усміхнулась усім ніжно.
Буде каятися дочка,
Та буде вже пізно…

Автор вірша невідомий

Залишити відповідь

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Дочка голосно сварилась, Аж по хаті ішов дзвін. Виявляється тарілку Старенька розбила